Так воно насправді і є, коли спостерігаєш за роботою геніального тренера Artem Podlin на полі, який веде стадо, наче балерину по паркету, тут все ясно. Весело стає, коли я хочу робити так, як робить Артем. Наташа, ти не встигаєш, Наташа, ти пропустила, Наташа,  твої собаки намотують довбані, нікому не потрібні кола і жеруть овече гівно, а саму тебе вівці збивають з ніг, ставлять синці рогами і топчуть тебе копитами і тікають в загін, а ти лежиш на землі, і у тебе самої соплі висять вліво, а слюні вправо, а ти по-дурацьки хіхікаєш. А собаки бачать, що ти хіхікаєш, та й собі теж хіхікають. Катарсис по-давньогрецьки, вважай. Думаєш, що шукаєш баланс, а насправді ледве встигла випередити пса, обматюкати його і жбурнути в нього палкою, і це - лише якщо пощастить. При чому, за це все відвалюєш купу грошей і ледве втискуєшся до тренера в графік.

Боженька свідок, які б факапи не відбувалися на тому полі, жодного разу я ще не поверталася додому без бажання сміятися і плакати одночасно, і без відчуття, що ми все вивеземо і все буде вогень, і це я не тільки про пастьбу.

Ну, а якщо ви все це прочитали, і у вас ще не виникло бажання нестися по просторах вперед, волосся - назад (насправді - ні), вдихаючи на повні груди вітер змін (ну тут так, надихаєтеся так, аби легені не луснули), то я вам раджу піти до ортопеда перевірити, чи у вас на місці печінка. А якщо ви все це хочете, і вам не вистачає для цього пастушої собаки, то починайте збирати гроші, я знаю, куди звертатися.